День відкритих дверей - 26 листопада 2017 року, початок о 10-00.
on Права панель [on/off] 
Панель навігації
Статистика

Rambler's Top100
Партнери
университеты и вузы украины - высшее образование в харькове
Громадська діяльність: Шляхами подвигу і слави наших батьків і дідів

1. УКРАЇНА В ПОЛУМ'Ї ВІЙНИ: звитяга та жертовність заради великої Перемоги

65 років тому, після того, як війська Червоної Армії взяли станцію Чоп, завершилося визволення України від німецько-гітлерівських загарбників.


22 червня 1941 року нападом нацистської Німеччини на вчорашнього союзника розпочався наступний етап Другої світової, який для українського народу, як і для всіх народів СРСР, став Великою Вітчизняною війною.


У перший день війни на території України ворогом були захоплені залізничні станції Соколики-Гірські та Сянки у Дрогобицькій (нині Львівській) області, залізнична станція Галичани та місто Устилуг Волинської області. Перші дні окупації були для нашого народу надзвичайно важкими через помилки і розгубленість властей та прорахунки радянського командування. «Україна у вогні» - таким, за висловом видатного письменника і кінорежисера Олександра Довженка, став для нашого народу період 1941-1945 років. Україні випала трагічна доля бути стратегічно важливим театром бойових дій. Уїнстон Черчілль писав: «З-поміж усіх народів, які опинилися під владою Німеччини, чи не найбільше постраждав український. Разом з тим, ціною мільйонів своїх представників він зробив величезний внесок у перемогу над нею...»


Україна опинилася в самому епіцентрі кровопролитних боїв. Воєнні дії на її території тривали з 22 червня 1941 по 28 жовтня 1944 року, тобто 1225 днів і ночей: безпосередньо активні бойові дії складали 30 місяців, оперативні паузи - близько 11-ти. Площа окупованої території сягала 603,7 тис. кв. км. Відразу ж гостро постало питання переведення економіки на військові рейки. Про масштаби і темпи евакуації промисловості України свідчать такі дані: за період з липня по жовтень 1941 року у східні регіони Радянського Союзу було перебазовано майже 550 великих заводів і фабрик.


Незважаючи на те, що розвиток подій на радянсько-німецькому фронті відразу ж набув несприятливого для Червоної Армії характеру, переможного маршу гітлерівців українською землею не вийшло. Героїчна оборона Києва, Одеси, Севастополя змусила їх внести суттєві корективи у план «бліц кригу». 27 липня 1942 року, після захоплення гітлерівцями залізничної станції Шотове Ворошиловградської (нині Луганської) області, всі українські землі опинилися під окупацією. Щодо повної окупації, то серед великих міст останнім із захоплених вважається Свердловськ - його німецькі війська зайняли 22 липня 1942 року. Хоча дехто з істориків, посилаючись на архіви міста Луганська, наводить іншу дату - 20 липня.


Враховуючи, що запеклі бої із загарбниками велися подекуди з перемінним успіхом, можна назвати принаймні 332 населені пункти, які в ході війни переходили з рук у руки два, три і навіть чотири рази. Найбільша кількість таких міст та сіл у Харківській області - 148, Луганській та Донецькій - по 26, Київській - 25, Сумській - 24, Житомирській - 21; 278 населених пунктів було захоплено і визволено від ворога двічі: Харківська - 111, Київська - 25, Донецька - 20, Ворошиловградська (нині Луганська) - 19, Житомирська - 19, Станіславська (нині Івано-Франківська) - 18, Тернопільська - 11, Вінницька - 7, Волинська - 7, Кіровоградська - 4, Кримська - 3, Полтавська - 3, Львівська та Сумська - 1. 48 міст і сіл захоплено і визволено тричі: Харківська - 31, Ворошиловградська (нині Луганська) - 7, Донецька - 6, Житомирська - 2, Сумська і Тернопільська - 1, а шість - чотири рази: залізничні станції Андріївка, Кузьминівка, Лижачеве та Тройчате, місто (районний центр і залізнична станція) Лозова, селище (районний центр) Олексіївське та селище міського типу (районний центр і залізнична станція) Сахновщина Харківської області.


Окупанти проводили політику геноциду, відповіддю на яку став масовий Рух опору. Полум'я партизанської війни охопило практично всю Україну. В 46 партизанських з'єднаннях, в тисячах підпільних організацій і груп вели боротьбу 600 тисяч народних месників. Вони знищили близько півмільйона гітлерівців, підірвали більше п'яти тисяч ворожих ешелонів, сотні кілометрів залізничних шляхів, в ході бойових дій надали значну допомогу частинам Червоної Армії. Разом з тим, як мінімум 79 населених пунктів, переважно невеликих міст, районних центрів, селищ міського типу, сіл та залізничних станцій, були тимчасово зайняті партизанськими загонами чи з'єднаннями під час окупації або відвойовані напередодні приходу частин Червоної Армії.


Початком звільнення України від німецьких окупантів стала Сталінградська битва. Вже 18 грудня 1942 року в ході контрнаступу радянських військ був звільнений перший український населений пункт - село Півневка Міловського району Луганської області, а 16 січня 1943-го - перше українське місто - районний центр Ровеньки і селища Марківка та Мілове. До лютого 1943 року була звільнена значна частина Донбасу і Харківщини.


На землях України радянські війська провели 15 стратегічних (5 оборонних і 10 наступальних) операцій,  це склало майже половину стратегічних операцій Великої Вітчизняної війни. У бойових операціях взяли участь 54 армії збройних сил СРСР. Безпосередньо для звільнення української землі з січня 1943 по жовтень 1944 року було проведено 11 стратегічних і 28 фронтових операцій. 680 діб тривала безпрецедентна битва за звільнення України. Під час цих боїв втрати Червоної Армії склали 3 млн 83 тис., загальні - перевищили 6 млн 683 тис. особового складу, втрати танків і САУ досягли 21 615 машин, гармат і мінометів - 72 278, бойових літаків - 5488.


Кожна тисяча квадратних кілометрів території України була оплачена кров'ю солдатів і офіцерів однієї стрілецької дивізії (11 083 особи), одного танкового батальйону (36 танків), однієї ескадрильї літаків (9 машин). 8 жовтня 1944 року окупанти залишили останній населений пункт на території довоєнної України - станцію Лавочне Дрогобицької області. Через два дні передові підрозділи 18-ї армії вийшли на державний радянсько-чехословацький кордон, де рядовий 351-ї стрілецької дивізії М. Кушніренко встановив червоний прапор.


Вирішальні бої за повне визволення українських земель від ворожої окупації були дані на території Закарпатської області. За повідомленнями радянського інформаційного бюро, 27 жовтня 1944 року було визволено останнє серед окупованих великих міст - Ужгород. У той же час військами 4-го Українського фронту 28 жовтня звільнено залізничну станцію Чоп, і цей день став днем остаточного визволення всієї України. 29 червня 1945 року СРСР і Чехословаччина підписали угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР.


Чинником, що визначив місце і роль українців у Другій світовій, стала відсутність у нас власної держави. Україну та українців усі учасники війни розглядали виключно як ресурс - людський, матеріальний, політичний, який можна використати у протистоянні. Як наслідок, наша земля стала однією з головних арен світового бойовища, а наші земляки - вояками практично всіх армій, які пройшли через неї. Вже у перші дні війни українці воювали в лавах польського війська, Червоної Армії, а згодом до цього переліку додалися нові українські формування в німецькому війську - батальйони «Нахтігаль» та «Роланд», Ваффен СС дивізія «Галичина», радянські та польські партизани і, врешті, збройні формування українського визвольного руху - Українська повстанська армія.

 

Усі учасники протистояння закликали українців реалізувати патріотичний обов'язок саме в їхніх лавах. Для цього польська влада декларувала готовність піти на поступки в повоєнному вирішенні українського питання, щоправда, лише в рамках відновленої Речі Посполитої, радянська ж називала окремі свої фронти українськими, а до пантеону героїв віднесла Богдана Хмельницького, іменем якого було названо новий військовий орден. Німці в останні дні війни пішли на перейменування колишньої дивізії Ваффен СС в «Українську національну армію» і навіть призначили її командиром українця Павла Шандрука.


Кожен, хто воював на українських землях, намагався продемонструвати свою «українськість» чи бодай прихильність до українства, особливо в критичній для нього ситуації. І не можна сказати, що це їм абсолютно не вдавалося - українські юнаки, які йшли до Червоної Армії, як і ті, що вступали до дивізії «Галичина», насправді були переконані - вони роблять це, аби захистити свій народ.

 

Україна була величезним резервуаром живої сили. Загальна кількість українців у складі Червоної Армії під час радянсько-німецької війни становила не менше шести мільйонів. Ця обставина мала важливе, часто вирішальне значення для наслідків військових операцій. Кількісної переваги в одиницях військової техніки радянська сторона домоглася лише в 1943 році. Але навіть від того часу і до самого кінця війни втрати її у танках і бойових літаках значно перевищували німецькі. Тому не буде перебільшенням сказати, що натиск фашистських військ стримувався горою солдатських тіл. Окрім технічної переваги німецької зброї, це пояснювалося ще й вищою військовою ефективністю солдатів вермахту. Тому Червона Армія мусила переважати німецьку в декілька разів за чисельністю.

 

Готовність до величезних людських втрат була однією з характерних рис радянської військової стратегії, яка просто не брала до уваги можливу кількість загиблих чи поранених, якщо йшлося про досягнення поставлених цілей. Україна, яка в різні періоди війни постачала на фронт від кожного п'ятого до кожного третього солдата, служила другим (після Росії) найбільшим джерелом «гарматного м'яса». На загал, українці у складі радянських частин виявилися вправними вояками. У ході війни вони одержали 2,5 млн. орденів та медалей за хоробрість і відвагу із загальної кількості сім мільйонів. Частка українців серед Героїв Радянського Союзу склала 18,2 відсотка (росіяни - 71%, білоруси - 3,3%, представники інших 40 національностей - 7,4%). Зі 115-ти Двічі Героїв Радянського Союзу 35 були українцями або ж вихідцями з України. Серед трьох Героїв Радянського Союзу, які удостоїлися цієї нагороди тричі, - льотчик Іван Кожедуб, також українець. Із 12 міст-героїв - чотири українські. Українці воювали проти Німеччини і в складі інших армій. Багато служило в американській та канадській арміях, в останній їх нараховувалося 40 тисяч.

 

Зона німецької окупації покривала повністю балтійські країни, Білорусію й Україну, і саме тут жертви серед населення були найбільшими. За останніми даними період війни в Україні загинуло, 4,5 млн людей, тоді як Білорусія втратила 2,2 млн, Росія - 1,8 млн, Литва - 666 тис., Латвія - 644 тис., Естонія - 125 тис., Молдавія - 64 тисячі. Якщо додати втрати на фронтах (2,5 млн), то загальна кількість загиблих сягатиме до семи, а за іншими оцінками -  9 млн осіб, що на 2-3 млн більше втрат Росії і на 2,5 млн - Німеччини. У сумній статистиці воєнних жертв Україна посідає перше місце. Якщо ж брати до уваги інший показник - співвідношення кількості втрат до загальної чисельності населення країни, то і тут вона разом з Білорусією і Польщею належить до числа трьох країн, які найбільше потерпіли від війни.

 

Крім того, 2,4-2,8 млн людей було вивезено до Німеччини на примусові роботи. Більша частина їх загинула. Не всі українці, які дожили до перемоги, повернулися на Батьківщину. Частина їх з різних причин залишилася на Заході. За оцінками фахівців, від 140 до 200 тисяч українців після війни виїхали до країн Північної та Південної Америки, Великобританії, Австралії, Нової Зеландії. На день визволення у Києві з 900 тисяч довоєнної чисельності жителів залишилось близько 200 тисяч, в Одесі, відповідно, з 600-200 тисяч; близько третини населення залишилося в містах Харківської, Житомирської, Запорізької, Полтавської, Волинської, Сталінської областей; менше половини - Вінницької, Ворошиловградської, Дніпропетровської, Кам'янець-Подільської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Тернопільської, Херсонської, Чернігівської, Чернівецької областей. У містах Дрогобицької, Рівненської, Станіславської і Сумської областей збереглося більше половини жителів (від 57,2 до 72,6%). У жодній області України не було міста, в якому залишилося хоча б 75 % довоєнної кількості населення. Не меншими були матеріальні втрати, які становили понад 40 відсотків всіх втрат СРСР. У 1944 році, коли німецькі війська залишили територію Української РСР, республіка буквально лежала в руїнах. Було зруйновано близько 700 міст (а це - 40% всіх міст СРСР, знищених війною), більше 28 тисяч сіл лежало в попелищах.

 

Трагічною була доля солдатів та офіцерів Червоної Армії, які потрапили у полон. Спроба міжнародного Червоного Хреста переконати радянське керівництво в необхідності надання продовольчої допомоги військовополоненим наштовхнулася на сталінську цинічну заяву: «У нас немає військовополонених, у нас є зрадники». Сталін поспішив юридично оформити своє ставлення до них наказом № 270, де вказувалося, що «командирів і політпрацівників, які під час бою зривають з себе військові знаки і дезертирують у тил або здаються в полон, вважати злісними дезертирами, сім'ї яких підлягають арешту, як сім'ї тих, що порушили присягу...» Цей наказ залишав мільйонам військовослужбовців тільки одне право - право на самогубство. Справа в тому, що СРСР не підписував угод, які встановлювали правові норми ставлення до військовополонених - Гаагських 1899 і 1907 років та Женевської (1929 року) конвенцій.

 

Якщо спробувати стисло охарактеризувати сутність буття українського народу в роки війни, то це - героїзм в ім'я виживання як нації. Трагедією для України стала не лише війна з її кров'ю та стражданнями, а й роз'єднаність народу, який потерпав від двох тоталітарних режимів. У героїчній, виснажливій та кровопролитній боротьбі, ціною неймовірних втрат він відстояв свою Батьківщину від поневолення гітлерівськими загарбниками.


Історії не відомий факт, коли рішення, дії і мотиви кожного з мільйонів захисників Вітчизни поєдналися у великий подвиг в ім'я Перемоги, не знала такого масового героїзму і такої жертовності на полі бою, такої самовідданості, яку проявили мільйони трудівників на фабриках і заводах, полях і фермах, забезпечуючи армію всім необхідним. Ця перемога ще раз підтвердила: у світі немає такої сили, яка б поневолила великий народ, який бореться за волю і незалежність своєї Батьківщини.

 

2. Харківський інженерно-будівельний інститут - усе для фронту, усе для перемоги.

Студенти та викладачі нашого ВНЗ у повною мірою розділили важку і героїчну долю народу України. На мітингах та зборах вони говорили про свою рішечість зробити  внесок у перемогу над нацизмом. В одній з резолюцій прийнятих на зборах колективу ХІБІ, ми читаємо: «Ми присягаємось віддати свої сили для найскорішого розгрому озвірілої зграї, яка зазіхає на радянську землю, на нашу волю, честь та незалежність. Ми віддамо усі свої знання, усі свої сили, усе своє життя для захисту дорогої Батьківщини, для перемоги над зухвалим ворогом». У ту нелегку годину парторганізація інституту перетворилась на справжній штаб з організації допомоги фронту. Почався масовий вступ до Червоної Армії викладачів, співробітників, студентів ХІБІ, які були готові зі зброєю в руках захищати власну країну. Одним з перших добровільно пішов на фронт директор інституту В.В. Блінов.

 

З початку червня 1941 р. у Харкові почали формуватись підрозділи народного ополчення, винищувальні батальйони та санітарні загони. Вони складались з добровольців, у тому числі викладачів, студентів, службовців, які проходили стройову підготовку у неробочий час.                                              

 

Харківській комуністичний батальйон, в який увійшли студенти та викладачі ВНЗ (зокрема ХІБІ), було направлено на захист Москви в район Наро-Фомінску, а потім передано до складу 1287 - стрілецького полку 110-ї стрілецької дивізії, яку було сформовано на базі 4-ї дивізії народного ополчення Куйбишевського району Москви. У його складі бійці харків'яни героїчно бились проти ненависного ворога. Серед них голова студентського профкому ХІБІ Валентин Іванов (загинув у 1941 р.), член паркому інституту Микола Шафоренко (загинув у 1941 р.), секретар комітету комсомолу Георгій Боровський (загинув у 1942 р.), сталінський стипендіат Семен Ривкін (був важко поранений), член комітету комсомолу Михайло Чудновський (був важко поранений) та інші, усього близько 40 бійців.

 

Коли над Харковом нависла загроза ворожого вторгнення, довкола міста розгорнулись фортифікаційні роботи. У них брали участь інститутські загони народного ополчення, які входили до дивізій, що захищали Харків. У районі залізничних станцій Рєпкі і Пєрєщєпіно Харківської області наші студенти та викладача будували дзоти, протитанкові рви, рили окопи та траншеї, влаштовували завали, облаштовували проволочені загорожі, брали участь у роботах з підготовки сховищ протиповітряного захисту для гражданського населення. Особливо проявили себе викладачі нашого інституту В.І. Швиденько, І.В. Давидов, С.М. Шафранський, М.А. Попович, які вдало застосовували свій багатий досвід у галузі будівництва. 

 

У вересні 1941 р. гітлерівські війська дійшли до Харківської області. Жорстокі бої велись на підступах до міста. У Харкові почалась евакуація, підготовка до неї розпочалась і у нашому вузі. Це була напружена і важка робота. За наказом Наркома вугільної промисловості СРСР від 20 вересня 1941 р. професорсько-викладацький персонал інституту було «звільнено від роботи у зв'язку з припиненням діяльності інституту». Частину педагогічного персоналу та студентів вдалося евакуювати до Казахстану в місто Караганда. У цей трагічний час обов'язки директора інституту виконував викладач Ф.А. Смірнов.

 

Особовий склад ХІБІ рішенням Нарком-вугілля було включено до складу Московського гірничого інституту (МГІ) на правах інженерно-будівельного факультету. У вересні 1943 р., після реевакуації МГІ, факультет увійшов до складу Дніпропетровського гірничого інституту, що також знаходився у евакуації в Караганді.

 

Багатьом викладачам і студентам довелось евакуюватись з Харкова у складі інших організацій. Опинившись в різних містах Уралу, Середньої Азії, Сибіру, Закавказзя, вони затято працювали, налагоджуючи роботу вивезених з окупованих областей промислових підприємств.                                                 

 

Професори нашого інституту О.І. Неровецький, Ю.М. Лєйбфрейд,    Б.Г. Шварцбург були відряджені на будівництво Магнітогорського металургійного комбінату. За участь у будівництві та пуску нової доменної печі, за особистий внесок в укріплення обороноспроможності країни вони були державними нагородами. Крім того, за ініціатив цих учених у Магнітогорську було організовано будівельний факультет при Магнітогорському гірничо-металургійному інститут, який існує й у наш час.

 

Різною була доля хіситів, які воювали на фронті. Героїчно загинув начальник воєнної кафедри - полковник Володимир Андрійович Конєвега, доцент кафедри архітектури Іван Іванович Малоземов, аспірант кафедри будівельної механіки Євген Якович Смерчинський, доцент кафедри геології Володимир Іванович Єрмаков, інженер науково-виробничого відділу Ілля Павлович Фінтіков. Звання Героя Радянського Союзу було посмертно присвоєно викладачу воєнної кафедри ХІБІ полковнику Яну Людвіговичу Райнбергу. Ян Райнберг командував окремим лижним загоном батальйонного підпорядкування. У ніч 14 січня 1944 р. його підрозділ з 300 бійців прорвав оборону німців в районі с. Федорухново, здійснив рейд в тил ворога, перерізав залізничний вузол Новосокольники - Дно. Зайнявши село Манаково, радянські воїни знищили штаб німецького саперного батальйону, захопивши при цьому стяг батальйону і його командира. Отямившись німецьке командування кинуло проти групи Райнберга танки, артилерію та полк піхоти. Близько 12 годин тривав нерівний двобій. Були відбиті 8 танкових і 3 піхотні атаки, знищено до 3-х батальйонів гітлерівців, виведено з ладу 9 танків.


Але становище наших бійців було надзвичайно складним. Ворожі танки наблизились на 30-40 метрів до наших позицій, а протитанкова гармата була розбита у бійців закінчувались гранати. Але попри це лижникам вдалося утримати захоплені позиції до підходу резервів. Виконуючи свій військовий обов'язок, у цьому нерівному бою загинув героїчною смертю полковник Ян Людвігович Райнберг.

 

Число студентів та випускників ХІБІ, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної, чітко не встановлено. На цей час зібрані відомості про 55-х загиблих в бою студентів та співробітників.   

 

3. Студенти і викладачі ХІБІ, які загинули під час Великої Вітчизняної війни, захищаючи наше з вами майбутнє.

1.     Азаров Адольф, студент 5 курсу.

2.     Балагула Михайло, студент 5 курсу, комсомолець.

3.     Баланов Ілля, випускник 1941 р.

4.     Балашов Євген, студент.

5.     Бжозовський Христофор, студент 5 курсу, комсомолець.

6.     Бородавки Борис, випускник 1940 р.

7.     Боровський Георгій, студент 5 курсу, секретар комітету комсомолу ХІБІ.

8.     Бурковський Валерій, студент 5 курсу.

9.     Варламов В.Н., студент.

10.   Васильєв Олексій, студент 5 курсу.

11.   Вахтер ман Володимир, випускник 1940 р., комсомолець.

12.   Волошин Олександр, студент 5 курсу.

13.   Воскобойников Леонід, студент.

14.   Галаган Микола, випускник.

15.   Гарбер Єфим, студент.

16.   Герман Йосиф, студент.

17.   Глуховом Костянтин, студент.

18.   Гордієнко Валентин, студент.

19.   Грудков С., студент.

20.   Дорош Ігор, студент.

21.   Зінгер Григорій, випускник 1939 р.

22.   Іванов Валентин, випускник 1941 р., доброволець.

23.   Івашко Анатолій, студент.

24.   Іващєнко Михайло, студент.

25.   Ісаєв Микола, випускник 1941 р., комсомолець.

26.   Кразі Сергій, студент 5 курсу, комсомолець.

27.   Кахновер Григорій, студент 4 курсу, комсомолець.

28.   Кашкін Сигізмунд, студент 5 курсу, комсомолець.

29.   Володимир Андрійович Конєвега, начальний воєнної кафедри.

30.   Коренчук Андрій, випускник 1931 р.

31.   Керзон Григорій, студент 4 курсу, комсомолець.

32.   Лупєв Олексій, студент.

33.   Львівській Наум, студент.

34.   Лук'янов В.В., студент.

35.   Лешта Борис, студент 4 курсу, комсомолець.

36.   Любарський В.Г., студент.

37.   Мороз Євген, студент 3 курсу, комсомолець.

38.   Наливайко Юрій, випускник 1941 р., комсомолець.

39.   Пєвзнер Лазар, студент 5 курсу.

40.   Приходько Євген, студент.

41.   Прокопчено Костянтин, студент.

42.   Райнберг Ян Людвігович, викладач воєнної кафедри, Герой Радянського созу.

43.   Рєйзєров Юрій, , випускник 1939 р.

44.   Рейзін Володимир, студент 5 курсу.

45.   Ситник Петро, випускник 1940 р.

46.   Сученко Сергій, студент 5 курсу, комсомолець.

47.   Ткаченко Василь, студент 5 курсу, комсомолець, доброволець.

48.   Тарасов Володимир, студент 5 курсу.

49.   Устинко Михайло, студент 5 курсу, комсомолець.

50.   Файсберг Євген, випускник 1941 р., комсомолець.

51.   Шафоренко Микола, випускник 1941 р., доброволець.

52.   Шкамерда Микола, студент 5 курсу, комсомолець.

53.   Шелудяков Олег, студент 3 курсу, комсомолець.

54.   Шлєз І.Д., випускник 1937 р.

55.   Ямпольський Михайло, студент.

56.   Ярош І.К. студент.

 

Зникли Безвісті

1.     Кащєєв Борис, студент.

2.     Маковєєв Анатолій, студент.

3.     Цебулевській Михайло, студент.

 

alt

alt

alt

alt

alt

alt

alt

alt

alt

alt

alt

alt

alt

alt

alt

 

Пошук, тих хто не повернувся з війни, триває. Ми будемо надзвичайно вдячні, за будь-яку інформацію про хіситів, які загинули або пропали безвісти під час війни.

 

Студенти ХІБІ отримували не тільки гарну загально технічну підготовку, але і спеціальну воєнну. Це дозволило їм зайняти достойне місце у лавах захисників Вітчизни. Ми за правом пишаймось нашим випускником, відомим воєнним діячем, випускник  Будівельного факультету ХІБІ 1932 р., генералом армії, Героєм Радянського Союзу  П.Т. Григоренко  Крім бойових подвигів на його рахунку керівництво будівельними роботами з створення ракетного полігону космодрому Байконур.

 

23 серпня 1943 р. страшна ніч окупації скінчилась. Харків було звільнено. Вже на другий день після визволення Харкова місцеві органи влади призначили тимчасову адміністрацію ХІБІ з числа співробітників, які залишались в окупованому місті. Вони повинні були організувати охорону та облік власності вузу, яка залишилась після відступу ворога.

 

Наказом по інституту №31 від 17 листопада 1943 р. начальнику навчальної частини В.В. Березову, було доручено отримати майно та обладнання для ХІБІ, яке було виділено за рішенням ЦК КП(б)У та Харківського Обкому КП(б)У. В той самий місяць директор ХІБІ  Герман Іванович Ільйін підписав перші накази про зарахування студентів, прийняття у штат співробітників, нарахування стипендій.

 

10 грудня 1943 р. наказом №790 Народного комісаріату будівництва Харківській інженерно-будівельний інститут офіційно відновив свою роботу.  Протягом 1944 р. співробітники та студенти ХІБІ повертались до Харкова. Вони приїздили з Сибірі та Уралу, їх демобілізували з армії. Для відродження нашого міста потрібні були висококваліфіковані кадри. Серед них першими з рядів Робітничо-Селянської Червоної Армії були демобілізовані: доцент  О.М. Касьянов, призначений головним архітектором міста, доцент В.М. Орєхов, прийнятий на посаду начальника Обласного відділу у справах будівництва та архітектури.

 

Прибули з евакуації професор архітектури О.Г. Молокан, відомі архітектори Т.О. Яновицький, О.Ю. Лєйбфрейд, І.С. Хазановський,  Є.О. Лимар, М.С. Луцький та інші. Усі вони виконували величезну роботу по відбудові рідного міста, відродженню минулої слави, найпотужнішого індустріального, наукового та культурного центру України.

 

Такі відомі вчені, як професор Ф.О. Бєляков, професор Я.В. Столяров, професор Д.С. Черкес, професор М.Ф. Покорний, професор М.І. Ілік, доценти і кандидати наук О.Г. Бєділо, Л.П. Вінокуров, М.Ф. Даідов, Б.І. Гержула, М.Я. Мовшович, В.М. Папін, М.М. Пєтлін, Н.М. Підгорний, Д.Р. Торубаров, П.О. Школьний та багато інших брали участь у відбудові харківських заводів-велетнів: Харківського тракторного заводу, заводу «Серп і молот», Верстатобудування, Харківського водогону і каналізації, відновлені будови Нагорної АТС, Головпоштамту.                                                       

 

Учені надавали консультації з реконструкції Харкова, безпосередньо розробляли проекти планування найкращих майданів міста: Дзержинського, Тевелєва, Павловської (сьогодні Рози Люксембург)та Руднєва.

 

Колективи кафедр розробили 13 наукових тем з питань відновлювального будівництва.

 

У травні 1944 р. у Харкові відбулась нарада наукових співробітників міста, на якої обговорювались питання надання дієвої допомоги відбудовчому будівництву. При науковій частині ХІБІ було організовано науково-виробничий відділ (НВВ), який оказував допомогу у відбудові більш ніж 50 промислових підприємств у Харкові та інших містах України.

 

Колектив інституту підготував два номера наукового бюлетеня з питань відбудови будівель та споруд. 

 

Для інженерно-технічного персоналу проектних та будівельних організацій міста проводились науково-практичні семінари. Участь у них кожного разу брало понад 70 осіб.  Протягом місяця по 2 рази на тиждень слухачі могли відвідати заняття, за темами відновлювального будівництва. Заняття проводили професори: Я.В. Столяров, Ф.О. Бєляков, Ю.М. Лєйбфрейд, доценти С.Ю. Фрайфєльд, О.Д. Матвієнко,  М.С. Владовський, М.І. Ілік, М.Ф. Давидов, П.А. Школьний, Б.Ф. Троупянський.

 

У 1943/44 навчальному році у складі ХІБІ було чотири факультети: будівельний, архітектурний, сантехнічний та механічний. Загальна кількість студентів складала 404 особи. Заняття почались лише у січні і фактично були розраховані лише на один семестр. Багато часу було відведено на самостійну роботу студентів і перевірку якості цієї роботи.

 

Особливість виробничої практики того часу полягала в тому, що вона була включена до програми активної допомоги відновлювальному будівництву. Студенти брали безпосередню участь у відбудовчих роботах.

 

У складі інституту працювало 24 кафедри. На них викладали 21 професор, 43 доценти та 8 старших викладачів. При інституті функціонував ВРП (відділ робітничого постачання), який по карткам забезпечував продуктами харчування співробітників інституту та студентів. Працював хлібний ларьок, власна перукарня та чоботарня. Інституту було виділено 60 гектарів землі для вирощування овочів та ведення підсобного господарства. На цих ділянках без винятку працювали і студенти і викладачі.

 

У 1944/45 навчальному році за рішенням міськвиконкому ХІБІ була виділена власна будівля на вулиці Сумській, 40 (сьогодні це головний корпус ХДТУБА). Цю споруду було побудовано у 1927 р. для Держстраху УРСР за проектом нашого викладача академіка О.Г. Молокіна у співавторстві з архітекторами Г.Д. Іконніковим та Є.О. Лимарем. До війни у ньому були розміщені Архітектурно-будівельний технікум та Інститут підвищення кваліфікації інженерно-технічних працівників. Після визволення міта будівля знаходилась у напівзруйнованому стані. Були відсутні покрівля, стелі, вікна та двері. Був підірваний перший марш головних сходів. Відбудова проводилась власноруч силами студентів та викладачів за проектом, який розробив архітектор О.Д. Моторін, що працював у Міськбудпроекті. Студенти першокурсники були зараховані до Окремої будівельно-монтажної частини (ОБМЧ) №26 після занять вони кожного дня 4 години відпрацьовували на відбудові навчального корпусу. За свою роботу вони отримували підсилений харчовий пайок за нормами постачання робітників ОБМЧ.

 

До кінця ВВВ в будові на вулиці Сумській 40 займав корисну площу лише 5000 квадратних метрів, 12 аудиторій та 100 кабінетів і службових кімнат. На 5-му поверсі навчального корпусу розміщувався будівельний технікум, а у лівому крилі студентський гуртожиток.

 

У 1944 р. в інституті була знову відкрита технічна бібліотека. З величезним трудом співробітники бібліотеки, викладачі та студенти назбирали 4325 одиниць зберігання і відкрили читальний зал на 100 місць.

 

У квітні 1945 р. інститут вручив свої перші дипломи інженерів- будівельників та архітекторів своїм першім випускникам, які починали навчання ще до війни. Це було знаковою подією в історії нашого вузу, свідоцтвом героїчного труда його вихованців, їх стремління до знань, розуміння своєї відповідальності з долю Батьківщини. Це були добре освічені майбутні командири будівельної промисловості, які вистояли воєнне лихоліття. Це була їх перемога! Вона надавала крила, надихала надією та вірою у майбутнє.

 

У наш не простий час ми з вами повинні брати приклад з подвигу наших попередників, студентів та викладачі грізної воєнної доби. Вчитись у них боротись з будь-якими проблемами і труднощами для розбудови щастя й добробуту нашого народу та нашої прекрасної Вітчизни.                    

 

  

alt

 

alt

 

alt

 

alt

 

alt

 

alt

 

alt

 

alt

 

alt

 

alt

 

alt

 

alt

 

alt

 

alt


        

Просмотров: 7 747
Наш логотип
Розклад занять
Розклад аудиторних занять
Офіційні сайти
Офіційний сайт міністерства
Харківський обласний центр зайнятості Урядова гаряча лінія 1545
Міжнародні проекти
Європейський трансдисциплінарний проект академічної мобільності – INFINITY «INternational Fellowship IN transdisciplinarITY»

TEMPUS SEHUD - Архітектура та сталий розвиток міст заснований на еко-гуманістичних принципах та новітніх технологіях без втрати ідентичності

TEMPUS SUCSID Inter-university Start-up centers for students' innovations development & promotion

TEMPUS SEHSI - Регіональний сталий розвиток на основі еко-гуманістичної сінергетичної взаємодії
Прогноз погоди
Яндекс.Погода
Copyright © 2009-2016 ХНУБА